Життя Чака
Щойно лунає імʼя Стівена Кінга, асоціативний ряд вибудовується миттєвий і недвозначний: напруга, збочення, насильство, кров, страх, чудовиська, трилери, горори, інколи вони повертаються, я знаю, що ви зробили минулого літа, лезо сокири вже прорубало двері до ванної кімнати, де ховаєшся ти, саме ти, ти…
Логічно, що екранізувати оповідання Кінга запросили американського режисера Майка Фленаґана, який останні 15 років спеціалізується на містичних горорах і здобув похвалу Квентіна Тарантіно, Вільяма Фрідкіна й того ж таки Кінга – його Фленаґан екранізував уже двічі (“Гра Джеральда (2017), “Доктор Сон” (2019)).
Є у Фленаґана ще одна специфіка, особливо помітна в його серіальних проєктах (уже 5 релізів на платформі Netflix): у своїх історіях він ніколи не зосереджується винятково на жахах. “Падіння дому Ашерів”, “Опівнічна меса” – паранормальний атракціон тут лише інструмент, аби розповісти про цілком земні речі: любов, переживання смерті близьких, важливість родини. І «Життя Чака» – це якраз саме той випадок. Бо Кінг так само в своєму плідному доробку не обходиться самими лише монстрами.
Режисер Майк Фленаґан
А втім, «Життя Чака» починається все ж таки з чортівні. Вчителя середньої школи Марті Андерсона (Чиветел Еджіофор) серед усього хаосу, що відбувається в світі – землетруси, пожежі, потопи, масовий голод, зникнення інтернету – найбільше спантеличує навала білбордів і рекламних оголошень з фотографію бухгалтера на ім’я Чарльз «Чак» Кранц зі словами «Чарльз Кранц: 39 чудових років! Дякуємо, Чак!» Після втрати телефонного зв’язку та електроенергії Марті йде до ексдружини Фелісії, щоб вони могли провести останні хвилини разом. Виявляється, що кінець світобудови пов’язаний з 39-річним Чаком, який лежить у лікарні, вмираючи від пухлини мозку.
Оповідь Кінга розгортається в зворотному порядку, в трьох актах. Фленаґан зберігає цю структуру. Після третього акту «Дякуємо, Чаку!» бачимо дорослого містера Кранца у другому – «Вуличній музиці назавжди», а про дитинство Чака йдеться в першій (фінальній) дії – «Я вміщую множини». Остання назва – цитата з «Пісні про себе» Уолта Уїтмена, що є лейтмотивом фільму: «Чи суперечу я сам собі? Добре, тоді я суперечу сам собі. Я великий, я вміщую множини» (дослівний переклад).
Тут Кінг вдається до свого улюбленого прийому – буквалізацї метафори. Твердження, що свідомість кожної людини – то цілий Всесвіт – не нове. Тож у «Житті Чака» земна реальність виявляється залежною від стану здоровʼя бухгалтера середніх років, але далі третього (він же перший) акту ця апокаліптична прірва не поширюється. Здається, що маємо насправді дві слабко повʼязані історії, а не одну. Фленаґан як може намагається виправити цей ґандж, запускаючи героїв з третьої-першої частини в інші акти, що дозволяє інтерпретувати глобальне руйнування як щось на кшталт прикінцевого марення Чака. Та все ж головне тут не ця поп-есхатологія.
Кадр з фільму “Життя Чака”
Головне – танці.
Чарльза в дорослому віці грає Том Гіддлстон, а в дитинстві — Бенджамін Паяк. І їм обом випадає танцювати. Центральний епізод другої дії – коли Чак проходить повз вуличну барабанщицю і несподівано для себе починає майстерно давати лиха закаблукам, ще й втягує в це діло не менш вправну перехожу, рудоволосу красуню Дженіс (Анналіза Бассо). Гіддлстон уславився роллю бога витребеньок та каверз Локі у блокбастерах Marvel, тож різкий перехід від пана у костюмі до інкарнації Фреда Астера виходить у нього природно.
Потрібним рухам Чак учився в своєї бабусі, вигарцьовуючи з нею на кухні під рок-н-роли з радіо. У «Я вміщаю множини» власне і йдеться про його коротку карʼєру танцівника в шкільному хореографічному гуртку та блискучий виступ на випускному вечорі в парі з красунею-старшокласницею Кет Маккой (Трініті Блісс). До речі, роботу Паяка не можна не відзначити – він хіба що не літає.
І ось людина. Звичайний чоловік зі звичайним життям, який навіть не дожив до пенсії. Рядовий. Один з мільйонів. Але і в його житті були моменти, коли він сяяв, як ніхто. І в кожного та кожної з нас такі моменти були чи ще будуть. І в кожному з нас – множини.
Том Гіддлстон у ролі Чака
Отака середня й сентиментальна казка. До чого в ній кінець світу та привиди, окрім як не для натягування зручної метафори на мелодраматичний сюжет – лишається без відповіді. Глядачів це нехитре видовище, ймовірно, схвилює. Аж доки в прокат не вийде нове гірко-солодке тістечко.
