Президент США Дональд Трамп
Американському президенту знадобилося не менше п’яти місяців, щоб почати серйозно сумніватися у щирому бажанні Путіна завершити війну проти України. Не виправдовуючи Трампа, все ж слід відзначити: майже кожен американський президент після Рональда Рейгана проходив через період романтизації Росії та прагнув налагодити з нею дружні теплі стосунки.
Перші публічні симптоми зміни поведінки американського лідера з’явилися у червні. У телефонній розмові, яка відбулася під час ізраїльсько-іранської війни, Трамп порадив Путіну спочатку «бути посередником у себе», а не пропонувати посередництво щодо Ірану. Потім був саміт НАТО в Гаазі, на якому Трамп і члени НАТО погодили зростання витрат держав Альянсу на оборону до 5% ВВП. Фінальним акордом стала телефонна розмова 3 липня між Трампом і Путіним, після якої американський лідер висловив своє глибоке розчарування російським президентом.
Очевидно, корекція настроїв Трампа – це наслідок збігу кількох факторів. Зухвалої поведінки Путіна, яка змусила американського президента виглядати слабким і безпорадним. Ослаблення позицій прихильників укладення угоди та стратегічної дружби з РФ на кшталт спецпредставника Стіва Віткоффа. Позитивного психологічного імпульсу після атаки на Іран 22 червня, який став своєрідною демонстрацією миру через силу. Неформального публічного тиску на американського лідера, у тому числі через праві консервативні медіа на зразок New York Post, які відверто закликали президента зайняти жорстку позицію щодо Росії. Не виключено, що певний позитивний вплив могла спричинити й позиція Меланії Трамп. Зрештою, ми часто недооцінюємо вплив родини на політиків.
Перша леді США Меланія Трамп спостерігає за виступом Дональда Трампа, Вашингтон, 25 квітня 2025 р.
Водночас слід розуміти: первинний задум Трампа про припинення російсько-української війни полягав передусім через тиск на обидві сторони. А ідея миру завжди переважала ідею справедливого покарання агресора. Зараз для України маятник, здається, хитнувся у правильний бік. Але незрозуміло, наскільки глибокою, фундаментальною і незворотньою є трансформація підходів Білого дому.
На даний момент основним здобутком України є принципова згода Вашингтону продавати нам американську зброю. Задекларований об’єм поставок справді значний – близько 10 млрд доларів. Щоправда, заплатити за неї має Європа. З натяків, які лунали під час спілкування Трампа з пресою, і з тієї інформації, яка просочилася у медіа, складно зрозуміти про які обсяги та номенклатуру військових поставок йдеться. А також наскільки швидко обіцяна зброя, яку має придбати для України НАТО, з’явиться у нас. Наприклад, щодо систем ППО Patriot згадувався термін від кількох днів до кількох місяців. З іншого боку, New York Times припускає, що вся зброя вже готова до постачання.
Трамп продемонстрував, що він готовий продати Україні американську зброю. Але не готовий передати її у рамках своїх президентських повноважень. Також Вашингтон не поспішає збільшувати планову військову допомогу у рамках Ініціативи сприяння безпеці України, де зараз закладена сума 500 млн доларів.
Президент Зеленський біля зенітно-ракетного комплексу «Патріот» під час свого візиту у Німеччину, 11 червня 2024 р.
Водночас, певності, що Трамп остаточно попрощався зі спробами вмовити Путіна зупинити війну і увалив рішення примусити його до миру через силу немає. Основний закид, який адресують Трампу – це його відмова від негайного запровадження жорстких санкцій проти тих, хто торгує з РФ і не допомагає Україні. Такі заходи могли б створити серйозні фінансові труднощі Кремлю. За перше півріччя дефіцит бюджету РФ зріс у шість раз і склав 3,7 трлн рублів.
Але критики відтермінування запровадження вторинних санкцій проти основних економічних партнерів Росії не зауважують деяких важливих моментів.
По-перше, озвучені цифри мит у розмірі 500%, а потім 100%, є дуже великими і не зовсім реальними. Для США немає проблем ввести тарифи на імпорт російських товарів до Америки. Адже торговельний оборот між країнами незначний. У 2024 році США імпортували з РФ товарів на суму лише 3 млрд доларів. Однак запровадження мита проти основних торговельних партнерів Москви – Китаю та Індії – неминуче наштовхнеться на протидію. І може зашкодити Америці.
Китай та Індія є головними покупцями російської сирої нафти. Після запровадження європейського ембарго, частка цих країн становить понад 80%. Їхня відмова від російських енергоносіїв дійсно здатна завдати болісного удару по фінансовому становищі Кремля. Але якщо Білий дім таки зважиться на такий крок, це спровокує неминуче загострення стосунків з КНР і погіршить відносини з Індією, важливим партнером у регіоні. Чи піде на це Трамп, який вже зазнав невдачі у тарифних війнах з Сі Цзіньпіном?
Президент США Дональд Трамп та лідер Китаю Сі Цзіньпін проводять огляд почесної варти солдатів Народно-визвольної армії Китаю під час зустрічі у Пекіні, 9 листопада 2017 р.
По-друге, одномоментно повністю відмовитися від російської нафти та газу буде важко. Частка Росії у світовому видобутку нафти становить близько 11%. За добу РФ видобуває зараз понад 9 млн барелів нафти, з яких на експорт йде близько 5-6 млн тонн. Якщо повністю прибрати російську нафту зі світових ринків, це спровокує суттєве зростання цін. У чому точно не зацікавлені більшість держав планети. На початку липня члени ОПЕК+ домовились збільшити у серпні видобуток нафти на 548 тис барелів/добу. Та цього замало, щоб швидко покрити гіпотетичний дефіцит нафти на світових ринках у випадку ембарго на російські енергоносії.
Більш реальним варіантом могло б стати подальше зниження вартості російської нафти, як це пропонує Європа. А також продовження курсу на зменшення частки російських енергоносіїв на світових ринках. Аналіз Центру досліджень енергетики та чистого повітря (CREA) показує, що обмеження ціни в 45 доларів США за барель скоротило б доходи Росії на 28% (3,1 млрд євро) лише в червні. Вісімнадцятий пакет санкцій ЄС передбачає, якщо він буде ухвалений, встановлення цінової стелі на російську нафту на рівні 47 доларів за барель. Що теж є хорошою новиною. Залишилося лише дочекатися його погодження.
Наразі ситуація виглядає непевною, бо існує багато невідомих. Головним невідомим є поведінка самого Трампа. Інсайди з Білого дому, опубліковані на сторінках світових медіа, стверджують: американський президент у телефонній розмові пропонував Зеленському завдати ударів по Москві і Санкт-Петербургу. Такі удари, на думку Трампа, мали б змусити росіян відчути справжню війну і зробити Кремль більш прихильним до реальних переговорів. Але 15 липня американський президент у властивій йому манері заявив, що не планує постачати Києву далекобійні ракети і що Зеленський не повинен завдавати ударів по Москві. Хоча припустив, що 50-денний термін для Росії може завершитися дещо швидше. Та час, коли Америка могла одними лишень словесними погрозами привести до тями правителів, охочих до загарбницьких авантюр, давно минув.
Президент США Дональд Трамп спілкується з журналістами на галявині Білого дому перед вильотом на саміт G7 в Канаду, 15 червня 2025 р.
Потрібно розуміти: часткове геополітичне прозріння Трампа, якщо воно справді відбулося, сталося не через глибоке усвідомлення ним несправедливого загарбницького характеру розв’язаної Кремлем війни проти України. І не через його бажання покінчити з російським імперіалізмом як однією із глобальних загроз для західної цивілізації. А передусім через певні суб’єктивні чинники. Тому Києву потрібно апелювати до амбіцій Трампа бути сильним лідером. А також апелювати до того, що тиск на Росію є вигідним для США і особисто Трампа, не вдаючись у складні моральні конструкції.
Проблема не тільки у непослідовності та слабкому ідеологічному фундаменті зовнішньої політики Трампа. А у тому, що примус Росії до сталого миру вимагає від Вашингтону дій, які можуть призвести до небажаних для більшості політичних еліт Заходу наслідків – військової поразки Москви та запуску процесів внутрішньої дестабілізації Росії. Це досі неабияк стримує Америку та Європу. З іншого боку, непередбачуваність американського лідера могла б бути навіть корисною. Адже існує незначний шанс, що Трамп, сам того не бажаючи, може створити Путіну значно більші проблеми, ніж більш послідовні та системні західні лідери.
