Перша проблема – ідентичність
Молдовська політика має дві фундаментальні проблеми, за вирішення, яких ніхто так і не наважився взятися по-справжньому і які посилюються щоразу під вибори. Першою проблемою є відсутність національної ідеї, яка б спиралася на автентичну ідентичність і відкривала перспективу майбутнього. І йдеться не лише про електоральні преференції, а про значно глибший конструкт – про усвідомлення себе як спільноти.
Молдовське суспільство поділене між кількома ідентичностями:
- уніоністи, прихильники об’єднання з Румунією, які ототожнюють себе з румунською ідентичністю;
- молдовеністи, ті, хто асоціює себе з молдаванами як окремою нацією (по суті в межах радянського простору);
- ті, що досі залишаються в маленькій парадигмі великого російського імперіалізму (так звана “вата”).
І до сьогодні жодному політику, який отримав мандат від виборців, не вдалося стати лідером для всіх груп.
Ця проблема була помітною ще на перших парламентських виборах 1990 року, коли Комуністична партія отримала понад 40 % голосів. Політичний табір, який вона уособлювала, всі наступні роки трансформувався, дробився, об’єднувався і виплескував на політичну сцену нових гравців, як от нині – “Альянс молдаван”. Під час свого першого брифінгу його лідери окреслили ряд напрямків, які цілком дозволяють співвіднести цей проєкт саме з тим молдовенізмом, який плекала радянська соціальна інженерія й який донині служить російському інтересу: ну по-перше, використання ідеологеми “молдовська мова”, який нині можна почути з вуст хіба що Марії Захарової, по-друге, чітке проголошення сувераністського курсу, який в нинішніх геополітичних обставинах асоціюється скоріше із євроскептичними рухами на службі Кремля, аніж з ідеєю ідентичності і, по-третє, чітке проголошення досвіду євроінтеграції Угорщини для себе за взірець.
Тож за час незалежності Молдови, обличчя молдовеністів змінюються, а проросійський наратив, на якому вкорінений молдовенізм, до якого вони усі апелюють, залишається незмінним і небезпечним. І таким він є саме через екзистенційну порожнечу, залишену в спадок СРСР відірваним від історичного коріння народам, яка знову і знову виринає у формі чергової політтехнології – часто успішної, саме тому, що вона експлуатує травму і глибинну потребу бути почутим. Потребу бути.
Український прикордонник поблизу кордону з Придністровським регіоном Республіки Молдова в Одеській області
Друга проблема – Придністров’я
У цьому питанні йдеться, радше, про повну відсутність будь-якого консенсусу (а ще точніше – інтересу) щодо вирішення придністровського конфлікту, в результаті якого постала на кордоні з Україною так звана “Придністровська Молдавська Республіка” (ПМР), по суті – музей цієї самої молдовської ідентичності. Тому ця проблема значною мірою є похідною від першої.
Але, у цьому вимірі додається ще одна складова – корупційна. І в цементуванні цієї чорної діри, до слова, Україна свого часу теж відіграла свою роль. Але роль України стала змінюватися після Революції Гідності 2014 року, а після початку повномасштабної агресії Росії сприйняття придністровського анклаву відверто артикулюється як загроза національній безпеці.
Натомість після 2024 року ставлення Кишинева до регіону теж почало змінюватися, але у протилежному напрямку. Як показала енергетична криза 2025 року, саме Кишинів виявився готовим першим рятувати Придністровʼя від краху. Тож, якщо Україна віддаляється від радянських пасток, Молдова досі вірить, що їй вдасться використати їх на свою користь.
До слова, під час інтерв’ю для LB.ua колишній віцепрем’єр Молдови з питань реінтеграції Олег Серебрян цього й не заперечував. Власне, цього в Молдові вже ніхто не заперечує. На публічному рівні Росію, звісно, називають агресором, щоб озвучити те, що Київ воліє почути, але водночас ризиків від такого статус-кво, який утворився в Придністровʼї, наче й ніхто не бачить і всім наче це й вигідно.
Олег Серебрян
Тож якщо так званий “молдовенізм” виступає як сурогат ідентичності, на якому можна, як на милицях, пришкандибати до наступного політичного сезону, то Придністров’я – це такий самий сурогат, але для тіньової економіки. Контрабандний анклав, із якого живляться в тому числі й автори сурогатних наративів, які підміняють політику ідентичності.
Ураган Вікторія
За період незалежності на ідеї молдовської ідентичності паразитували багато партій, здебільшого проросійських. Зокрема, одним з останніх яскравих прикладів є й колишній президент Ігор Додон, який часто апелював до цієї концепції.
Але й у цьому політичному сезоні “Альянс молдаванів” не перші. Ще минулого року, під час президентської кампанії естафету “молдовенізму” підхватила лідерка партії “Велика Молдова” Вікторія Фуртуне, колишня прокурорка Антикорупційної прокуратури з двадцятирічним стажем. Харизматична, виразна, амбітна… і водночас афілійована з сумнозвісною “мережею Шора”, через яку минулого року здійснювався масовий підкуп голосів під час президентських виборів.
Ця мережа працювала (і, цілком вірогідно, досі працює) за принципом фінансової піраміди: учасники поверх обіцяних виплат отримували ще й бонуси за кожного нового учасника. Саме цю технологію Росія використовувала для скупки голосів, зокрема й на користь Фуртуне. Її результат на президентських виборах був особливо помітним в автономному регіоні Гагаузія, де вона посіла друге місце. У цьому регіоні з 2023 року реальний контроль належить бізнесмену Ілану Шору, якого в Молдові засудили до 15 років і який переховується у Москві.
Свою кампанію Вікторія Фуртуне почала в Придністров’ї, на тлі пам’ятника Олександру Суворову. Там вона випустила з рук білого голуба, закликаючи до “миру”. На логічне запитання в одному з інтерв’ю, чому саме там, вона відповіла просто і логічно: “А що тут такого? Придністров’я – це Молдова”. Загалом Фуртуна озброїлася наративами про славетне минуле, міфом про “Велику Молдову” і озвучує територіальні претензії до України, заявляючи, що Буджак – територія сучасної Одещини – є “споконвічною молдовською землею”.
Вікторія Фуртуне під час зйомок проморолика на тлі пам’ятника Суворову
Концепція “Великої Молдови” транслює реваншистські сентименти не лише щодо України, а й щодо Румунії, і як раз, в першу чергу, до Румунії. Сучасні кордони Молдови, в яких вона згодом опинилася як частина Радянського Союзу, сформувалися після укладання пакту Молотова-Ріббентропа й остаточно — після Ясько-Кишинівської операції 1944 року, коли Червона армія витіснила з Бессарабії румунські та німецькі війська. До слова, Ясько-Кишинівська операція неодноразово ставала сценарієм військових навчань, які Росія проводить у Придністров’ї й востаннє такі навчання відбулися у червні.
Те, що попит на історичний реваншизм залишається в суспільстві стабільним, лише підтверджує гіпотезу про глибоку травму. Й така технологія дає відчуття не просто гордого громадянина, а героя, якому у дзеркалі показують славетних пращурів, навіть якщо це “дзеркало” викривлене.
Чому тоді не уніря?
Водночас націоналістичні рухи у Молдові здебільшого засновувалися на ідеї возʼєднання з Румунією. Ця ідея має назву “уніря”, що перекладається як союз. Звісно, для Росії будь-які прорумунські сентименти це крах ідеї радянської Молдови і “молдовенізму”, мета якого якраз і полягає у протиставленні усьому румунському. Ідея уніонізму так і не стала за тридцять років домінантною у молдовському суспільстві й тут треба віддати належне і російській пропаганді, і внутрішньополітичній боротьбі.
Бо потенціал уніонізму у Молдові закінчується там, постає питання, що “ключі від церкви мають бути в Бухаресті. А владу – хай навіть засновану на сурогаті – добровільно не віддають. Для Румунії це був би здобуток, а для Молдови, принаймні для значної частини суспільства – черговий етап екзистенційної кризи.
Тому так звана уніря – ідея обʼєднання Молдови з Румунією – залишається концептом інтелектуальних еліт, а не привабливою ідеєю для “глибинного народу”. Через свою простоту і доступність, міф про “Велику Молдову” Фуртуне як ідентифікаційний ресурс має такий небезпечний потенціал. А народ, як відомо, – джерело влади, тож саме молдовенізм часто створює точку опори в умовах кризи. І в часи такої кризи він є не стільки продуктом “мережі Шора”, як навпаки – ця мережа є її продуктом.
Спокуса
Нинішня влада пішла іншим шляхом – запропонувала європейську інтеграцію як об’єднавчий мегапроєкт. Але за весь цей час ця стратегія так і не спрацювала. Бо, як не крути, це, передусім політичний курс, а не глибинна ідентичність. А саме ідентичність, а не проєкт, має бути джерелом сили для реалізації подібних стратегічних амбіцій.
У таких умовах покоління умовних “євроінтеграторів”, навіть якщо припустити, що воно становить більшість, змушене латати всі ідентичнісні дірки цією самою ідеєю – без історичного прецеденту, без досвіду поколінь глибокого консенсусу у суспільство, яке рве на шматки за кожної нагоди.
Це, своєю чергою, створює спокусу для політичного керівництва Молдови – не вирішувати історичні колізії й, зокрема, дві головні проблеми по суті, а підштовхує укласти черговий компроміс із сурогатом. Й відкласти момент свого політичного “жертвоприношення”.
Адже як пошук справжньої національної ідеї, так і реальна реінтеграція країни – з усіма можливими наслідками, включно з втратами для конкретних персоналій – це планка, яка вимагає не просто рішучості, а готовності до жертовності. А до такого рівня політичної відповідальності, як правило, мало хто готовий, і не тільки в Молдові.
Тріумфальна арка в Кишиневі, за радянського режиму називалася Аркою Перемоги, було зедено на згадку про перемогу російської армії в російсько-турецькій війні 1828—1829 рр.
Саме тому сурогат ідентичності в стилі радянського молдовенізму може знову стати тимчасовим об’єднавчим рішенням. І на якийсь час задовольнити екзистенційну спрагу суспільства. І дати умовну стабільність. Але лише до чергових виборів. До нового етапу розгубленості. До чергового циклу пошуку себе.
Ризики для України
Геополітичне маневрування значною мірою залежить від кількості залучених політичних акторів. У таких умовах зовнішня політика Республіки Молдова вимагає особливого рівня майстерності і тонкого балансування. На практиці це означає, що маневрувати між двома активними сусідами – Україною та Румунією – набагато складніша задача, аніж якби цих сусідів було десять.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що ці два сусіди будують дедалі тісніше стратегічне партнерство, звужуючи геополітичний простір для Молдови, затисненої між ними. Відтак, простір для альтернативних сценаріїв звужується до мінімуму і залишає Кишинів без варіантів. Навіть якщо цей єдиний варіант (проєвропейський курс) цілком відповідає національним інтересам.
Власне у цій особливості полягає план Росії – перетворити Молдову в “червоний клин” у регіоні. Власне в цьому й полягає суб’єктність, на перший погляд “молдовенізму”, який плекав Радянський союз, а нині плекає Росія.
Водночас сусідні держави – Україна та Румунія – по-різному сприймають Молдову. Для Румунії вона є частиною спільного культурного простору, територією, яку свого часу окупував Радянський Союз, своєрідною румунською “ДНР”. Натомість для України Молдова тривалий час залишалася пострадянською республікою, а нині на місці цього сприйняття взагалі нічого немає.
І координація таких різних уявлень – це не просто теоретичне завдання, а цілком практичний виклик. Візьмемо, наприклад, питання “молдовської мови”, терміну, який десятиліттями жив у документах і дискурсах, хоча насправді йдеться про ту ж саму румунську мову, штучно відокремлену радянською соціальною інженерією як інструменту формування сурогатної ідентичності.
Протягом багатьох років формулювання “молдовська мова” вживалося в офіційному документообігу України. Румунія неодноразово закликала відмовитися від цього постколоніального маркера, але було б дивно, якби Україна зробила це до того, як свою офіційну позицію висловить сам Кишинів.
Зрештою, це сталося, Україна відмовилася від терміну після того, як своє слово сказав Кишинів. У 2023 році Молдова офіційно оголосила, що державною мовою є румунська, що спричинило ланцюгову реакцію здорового глузду у регіоні, який у результаті фактично, позбувся одного з найбільш нав’язливих символів колоніальної спадщини. Між Києвом і Бухарестом посилилося порозуміння.
І власне один із лідерів “Альянсу молдован” Думітру Ройбу у 2021 році вимагав визнати, що не існує румунської мови.
Думітру Ройбу
Піддатися сурогату “молдовенізму” заради утримання владних позицій означало б для Кишинева перетворитися на камінь спотикання регіональної політики. І хоча для самої Молдови це може не виглядати так фатально в короткостроковій перспективі, стратегічно це сценарій поступової деградації – і в геополітичному, і в ідентичнісному сенсі.
Першим ризиком для України в цьому контексті є необхідність вироблення чіткого й збалансованого розуміння ідентичнісних проєктів у сусідній країні, і побудова взаємодії з ними на основі принципів добросусідства з Румунією. У цьому трикутнику (Україна – Молдова – Румунія) будь-яке непорозуміння щодо “ідентичнісної карти” Молдови може мати стратегічні наслідки.
Другий ризик – це можливий відкат Молдови до риторики “нейтралітету” й не на рівні проросійських проксі, а на рівні політичних фігур, які впливають на процес ухвалення рішень. А це – не нейтральність, а ще один прояв “молдовенізму” на службі кремлівського наративу, замаскований під “баланс”. Така логіка на тлі навіть формального прогресу в євроінтеграції може призвести до придністровізації всієї країни у ментально-політичному сенсі. Якщо цей процес фінансується Росією фрагментарно, то з великою ймовірністю це стане тотальним і попри санкції ЄС. Через сурогат “молдовенізму” проросійські сили пропонують суспільству зручне забуття – в обмін на стабільність, дешеву ковбасу і спрощене минуле. Але рано чи пізно це “забуття” торкнеться і теми європейської інтеграції.
Саме тому для України питання європейської інтеграції Молдови повинне розглядатися не як паралельний процес, а як етап власного шляху до ЄС. Це має бути частина “великого будівництва” європейського безпекового поясу навколо себе. А будь-які сурогатні рішення – це загроза цілісності цього поясу, і, зрештою, власній інтеграційній перспективі України.
Джерело: Вибори в Молдові. Проблеми, які можуть створити ризики для України
