1. Затьмарення
Стосунки з «Тінями забутих предків» у мене були дивні, наче в дитини, яка спілкується з таємничим і дещо ексцентричним дорослим. Хоча при цьому ми однолітки, обидва 1964 року народження.
Фільм траплявся на очі фрагментарно. Наприклад, прикінцеву сцену поминальної оргії я випадково бачив якось по ТБ ще цілком середньостатистичним (пост)радянським глядачем з Тарковським і «Зоряними війнами» в анамнезі. Відзначив тоді для себе, що то яскраво, незвично, але не більше: навіть натяк на фольклорний антураж відлякував, як часник упиря.
Тепер зрозуміло, що так працювала імперська пропаганда: що не можемо повністю заборонити — спотворимо до невпізнанності. Ось вам ваші мова й культура, тільки загнані в резервацію, віддані на відкуп посереднім артистам, забиті в колодки офіціозних телепрограм. Окремі вартісні одиниці губилися в шароварній нудьзі. Знадобилися десятиліття вільного життя, сотні фільмів, закачаних під черепну коробку, щоб зрозуміти, чим насправді є «Тіні…».
Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
2. Небо
Вільнодумство Параджанова — у формальній відточеності «Тіней», з одного боку, і в шаленій візуальній енергії, з іншого. Кольори буквально виплескуються на екран. Гуцульські звичаї та ритуали обертаються пишним шаманством, а в соромітницьких поминках узагалі набувають сили первісних стихій. Параджанов навіть не експериментує з монтажем (про це нижче) — його гама кольорів, фактур і артефактів наскільки багата і він керує нею настільки віртуозно, що може розчленувати кадр фізичною комбінацією предметів у ньому — і так отримати необхідний смисл на стику образів. Кожний предмет має символічну вагу, кожний рух по-театральному драматичний або кумедний, в особливо емоційних епізодах камера Іллєнка кружляє, наче в танці, а на звуковій доріжці нашаровуються гуцульські співи, чаклунська скоромовка, спів трембіт і музика Мирослава Скорика.
Ще одна ключова сцена, за пристрастю й образною концентрацією рівна фіналу, — кількасекундна галюцинація у зав’язці, коли після служби в церкві один ґазда через сварку вбиває іншого барткою, і далі замість стандартного шкіцу смерті через екран пролітають червоні коні. Стрибають угору, ще і ще. Менш винахідливий режисер просто залив би екран червоним — тримайте, кров пролилася, лягла між Іваном і Марічкою, навіки прокляла їхню любов. Але в Параджанова не тільки прокляття, а й дика воля. Нестримний стрибок — куди?
Метафізика «Тіней…», на перший погляд, очевидна. Предки з їхньою безглуздою вендетою, що відкидає смертну тінь на життя дітей. Марічка, яка стає примарою. Щирий і все одно загадковий народ на екрані (погляд Параджанова як людини зі сторони усталює потрібну дистанцію).
А ще дикі коні вогню (так, до речі, фільм назвали в Європі) й оргіастичні поминки — визначальні точки лінії, що проходить свого роду трансцендентним перпендикуляром до всієї оповіді. Бо і там, і там смерть стає поштовхом до вияву свободи. У фіналі — односельців Івана. На початку — самого Параджанова.
Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
3. Земля
У «Тіней забутих предків» є ще одна особливість. Стиль тут якщо не поглинає оповідь (як у наступному «Кольорі граната»), то важить аж ніяк не менше за неї. Історію регулярно зупиняє обряд, діалог проривають заклинання, метафора виструнчує композицію, кадр уподібнюється іконопису. Окремі сцени — чистий театр або tableaux, «живі картини». Tableaux, поширені в Європі наприкінці ХVІІІ століття, компонували з натурників-акторів, імітуючи теми відомих полотен — такі собі знерухомлені мініспектаклі.
І це, нагадаю, з мінімумом монтажних втручань, які тоді, у 1960-х, були частиною світової кінематографічної революції. Жодних ривків і парадоксів, жодних експериментів з часом, жодного кіно заради кіно. Натомість Параджанов опрацьовує простір, пропонує підмостки й живопис. Виконує свою найважливішу стрічку в підкреслено консервативній естетиці. І зараз, з погляду років, це видається принциповим жестом, адже СРСР був модерністською утопією, доведеною до абсурду. Заявляючи свій протест, Параджанов відмовляється бути модерним. Повертається до землі і до людей на землі — красивих і впертих.
Тому він досі з нами.
