«Я хотіла написати текст, ніяк не пов’язаний з війною»: Софія Андрухович про «Катананхе»

Презентація роману "Катананхе". Мирослава Барчук і Софія Андрухович

Фото: LB.ua

Презентація роману “Катананхе”. Мирослава Барчук і Софія Андрухович

Про війну

Письменників часто запитують, як їх змінила війна. У моєму випадку можна просто покласти поруч «Амадоку» й «Катананхе» — одразу стане видно менший обсяг, більшу лаконічність. З початком повномасштабного вторгнення слова ніби втратилися. Було незрозуміло, що тепер робити з художньою літературою, як вигадувати далі? Ми зіткнулися з речами, щодо яких важко підібрати слова. Можливо, їх взагалі не існує. 

Сьогодні кожне слово має додаткову вагу, тому слова треба використовувати обережно. Опустився наш емоційний поріг, ми легко заводимося, наші емоції дуже розхитані — і мені не хотілося розхитувати їх ще більше, я хотіла бути обережною у використанні слів. Та водночас хотілося розгойдати застиглість почуттів, яка характеризує стан травми. А травма — це те, що з нами відбувається зараз. Хотіла насмішити, обурити, зробити щось несподіване, щоб вивільнити ці застиглі почуття. 

Я хотіла написати текст, ніяк не пов’язаний з війною. Це мала бути просто історія стосунків, психологічна драма. Але виявилося, що війна так глибоко увійшла в усе навколо — і в мене також, — що неможливо уникати натяків на неї. Але я принаймні намагалася бути не надто конкретною в цих натяках. Зрештою, вийшло, що війна визначальна в цій історії — але визначальне в ній також життя, яке триває. 

Софія Андрухович читає уривок з "Катананхе"

Фото: LB.ua

Софія Андрухович читає уривок з “Катананхе”

Про роман

Мій задум був написати серію веселих оповідань. Але я і «Амадоку» задумувала як легковажний комічний твір. Ніби щоразу сама себе вмовляю, переконую, що це буде щось легке й смішне, а коли з’ясовується, що так не вийде, я вже не можу відмовитись і зупинитись. Як і тоді, цього разу теж виявилося, що все набагато складніше, що просто повеселитися не вийде.

Буденну реальність Києва, Оболоні хотіла пов’язати з античністю, з міфом про Актеона. Під час подорожі до Австрії в одному музеї побачила зображення цього міфу: чоловік, який потім став оленем, підглядає за Артемідою. Я зрозуміла, що цей міф — підказка, яка обрамлює всю історію «Катананхе». Бачу, що й інші українські автори звертаються до міфології, її беруть українські театри. Здається, ця війна розверзає найглибші основи, на яких базується людське єство — і саме антична міфологія дає можливість глибоко це пережити. Для мене міфи — відповідник того, що зараз відбувається з нами.

Фото: chytomo

Про назву

Катананхе — це назва рослини, блакитної квітки, що росте на київських квітниках. А рослина — символ відродження й переродження. На початку повномасштабного вторгнення ми виїхали з Києва на шість місяців у Івано-Франківськ, і я сильно переживала за вазони, які залишилися в моїй квартирі на Оболоні. Та коли нарешті повернулися, виявилося, що деякі залишилися живі. Для мене це був якийсь катарсис. 

Уже коли я обрала назву «Катананхе», зрозуміла, що це слово грецького походження, що воно в такий спосіб пов’язує оповідь з міфом. Інша назва цієї квітки — Стріла Купідона, бо в середньовіччі її використовували для виготовлення любовних трунків. Отак виявилося, що випадково обране для назви слово окреслює всю історію. 

Про вигадку

Писати про майбутнє — цей момент виявився для мене сенсом, пружиною, яка допомогла взятися за художній текст. Фантазування про найближче майбутнє було внутрішнім світлом, магнітом, який давав віру мені самій. Я знала, що це буде не ідеалізована історія про внутрішні поранення, про наслідки чогось страшного Тому здається, моя фантазія близька до реальності. Це спроба осмислити, що на нас чекає. Щоправда, у своїх фантазуваннях я недооцінила Кличка, бо в романі є пасаж про недобудований міст. (Сміється.)

Та водночас це, мабуть, найреалістичніший текст із тих, що я писала. Усі деталі з нього існують: багатоповерхівки, двори, Оболонь, люди, яких я щодня зустрічаю. І тепер найбільший страх — що подумають про мого чоловіка, коли прочитають цей роман. (Сміється.) Тут важко провести межу між реальністю і вигадкою: це як ніби я роздробила нашу реальність на детальки, і свою вигадку також, а потім перемішала їх і зібрала з них пазл. 

Автограф-сесія Софії Андрухович

Фото: LB.ua

Автограф-сесія Софії Андрухович

Про творчість

Це схоже на закоханість, цей стан не можна викликати навмисно. Коли вже розумієш історію, характер персонажів, тоді всередині з’являється таке тепле відчуття, яке допомагає сприймати все навколо. Це життєво важливе для мене відчуття, я не уявляю, як без нього бути. 

Обережно ставлюся до курсів письменницької майстерності, бо цього неможливо навчити. Такі курси можуть бути помічними, але головний їхній сенс — у зустрічі, спілкуванні з письменниками. Для мене процес написання ірраціональний, непередбачуваний, це схоже на введення себе в гіпноз, коли ти майже спиш наяву. І в цьому стані ти досліджуєш обставини життя своїх персонажів. Це ніби коротка можливість прожити іншу долю, відчути досвід іншої людини, зрозуміти щось нове про життя. 


Джерело: «Я хотіла написати текст, ніяк не пов’язаний з війною»: Софія Андрухович про «Катананхе»

Схоже