Головний стовп рашизму, або 10 причин не любити Пушкіна

Ще в першому класі (а це був 1988 рік) я щиро пишався тим, що декламував напам’ять віршик «У Лукоморья дуб зелёный». Зізнаюся: жодної поезії Тараса Шевченка тоді я ще не знав. «Тече вода з-під явора», «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Садок вишневий коло хати» вивчив пізніше. Подумайте: чому радянським дітям майже з колиски читали казки «О царе Салтане», «О рыбаке и рыбке», «О семи богатырях», «О зототом петушке» та інші. А в підлітковому віці приходив час вивчення уривків з «Евгения Онегина». Кажуть, що в пізньому совку було престижно знати напам’ять цю поему й зачитувати уривки з неї «для демонстрування високого рівня культури» — я цього вже, на щастя, не застав.

У брежнєвські часи русифікація проходила в стилі й методами радянської планової економіки. «Совєтскій чєловєк» – манкурт мав стати результатом якоїсь конкретної п’ятирічки. А слово «совєтский» тоді було синонімом слова «русскій».

В останні роки існування срср рівень зросійщення в різних республіках був неоднорідний. Наприклад, Литву, Латвію та Естонію вже тоді сприймали як закордон, Україна як могла опиралася. А от ситуація в Білорусі була геть іншою. Один мій знайомий за часів перебудови був там на екскурсії. І екскурсовод з неабиякою гордістю розповідала, що в Білорусі вперше вдалося створити спільноту «совєтских людєй», що «бєлорусской национальності больше нє существуєт». Мого знайомого, свідомого українця, це шокувало на все життя. Тільки тепер зрозуміло, що означали ті слова — «совєтскиє люді» не здатні чинити опір росії й дозволили «тиху анексію» своєї країни.

Пушкін — головний стовп рашизму. Адже саме він — в основі «прищеплювання любові» до «вєлікой русской літєратури» та російської мови. Зрозуміло, що все це робилося за рахунок знищення мови рідної, в нашому випадку — української. Культ Пушкіна було впроваджено в 1937 році за наказом душегуба сталіна з нагоди сторіччя смерті поета. Осетин-живодер, подейкують, знав напамʼять безліч віршів правнука «арапа пєтра вєлікава».

Колоніальна адміністрація України оголосила «масову любов» до Пушкіна 2 червня 1962 року, коли в Києві урочисто відкрили найбільший «сидячий» пам’ятник російському поету у світі (3,5 м на постаменті заввишки, із підписом «Пушкіну — український народ»). Уже через три роки (в 1965-му) срср почав впроваджувати «культ великої перемоги», який переріс у системну русифікацію і сучасний рашизм.

Попри численні вимоги демонтажу, розписування графіті та обливання фарбою, монумент Пушкіну простояв у Києві 61 рік — майже вдвічі більше, ніж прожив сам поет. Його не похитнуло ані проголошення української Незалежності, ані дві революції, ані початок війни у 2014-му, ані вторгнення росії у 22-му. Навіть парк, що називався іменем Пушкіна, перейменували на честь Івана Багряного, а ідол рашизму все одно стояв. До вчора 15 листопада його нарешті демонтували й відвезли до Державного музею авіації, де відтепер він зберігатиметься з іншими пам’ятниками радянської доби.

До речі, ідея такого музею дуже гарна (хто не пам’ятає минулого — приречений його повторювати), але я б виставку радянського мотлоху робив у місті Прип’яті, щоб відвідувачі максимально, аж до зниження імунітету, могли відчути «дух совєтской епохі».

Історик Владлен Мараєв дуже влучно означив дати 2.06.1962 та 15.11.2023 як «зросійщення» й «деросіянізацію» України. Наступний демонтаж Щорса й Булгакова це вже похідні від головної «скрєпи» — Пушкіна.

Тим, хто досі, після вивчених у дитинстві казочок і «Евгения Онегина», марить, що Пушкін — «гєніальний поет» і поезія тут ні до чого, раджу насолодитися прочитанням пушкінської поеми «Тень Баркова» — відчути, так би мовити, всю велич художнього слова «найбільшого національного поета росії» і основоположника їхньої літературної мови.

А на завершення — 10 причин не любити Пушкіна від українського письменника Василя Чепурного:

1. Олександр Пушкін написав брехливу поему «Полтава», за що його не любив Тарас Шевченко. Брехливу передусім спотвореним образом гетьмана Мазепи.
2. Пушкін усіляко підтримував російську імперську ідею. Зокрема він хотів бути секретарем кривавого генерала Єрмолова, який окупував Кавказ, та оспівував криваве взяття Варшави у вірші «На взятие Варшавы». Його сучасник, князь Вяземський, назвав це «славословием резни».
3. Міфом є те, що Пушкіна берегли декабристи й тому, мовляв, він не був з ними. Насправді, як розповідав сам Пушкін (є спогади сучасників), він і не збирався на Сенатську площу — шлях його карети начебто перебіг чорний кіт і він нікуди не поїхав.
4. Пушкін висміював християнство. Наприклад, під час літургії у Кишиневі він безумно реготав, що й зараз би сприйнялось як дикість. Недарма митрополит псковський не дозволив ховати його на території монастиря — поховали біля огорожі (це вже зараз її перенесли). За межами кладовищ традиційно ховали самогубців.
5. Суд офіцерської честі виправдав Дантеса, який стріляв у Пушкіна.
6. Перед смертю Пушкін не хотів прийняти причастя. Тоді імператор Микола I переказав, що не покриє його картярських боргів — і той мусив прийняти святе причастя. Помирав із запискою царя в руках і словами: «Я вєсь єво!». Оце-то борець за свободу, як втокмачували при срср в школярські голови! Натомість Тараса Шевченка Микола I заслав в аральські степи в солдати із забороною писати й малювати.
7. Так звані «ссилкі» Пушкіна — це його маєток в Михайловському, після чого почали бігати по ньому чужі діти, дуже кучерявістю «на баріна схожі», і Одеса, де він жив та «похабничал» у «героя війни 1812 року», обпльовуючи його. Таке заслання — на південь до моря, на фрукти та сонце — кожен випускник радянського вишу з радістю отримав би.
8. Коли його ховали, то везли на рогожі, як непотріб, — це засвідчила дружина цензора Нікітенка. Коли запитали, кого везуть, хтось відповів: «Да какой-то Пушкин!». Натомість Шевченка ховали з почестями, коли в усіх наших селах і містечках виходили назустріч процесії, правились панахиди, а через Дніпро труну переносили просто на плечах.
9. Культ Пушкіна з’явився за наказом царя, який змушував генерал-губернаторів передплачувати видання його творів, а розквітнув — за наказом сталіна з нагоди сторіччя смерті в час найлютіших репресій.
10. У ХІХ столітті в жодній російській ізбі та дворянських салонах не зафіксовані портрети Пушкіна та збірки його творів, тоді як портрети Шевченка й «Кобзарі» були як у селянських хатах, так і в маєтках українських інтелігентів.